Перший державний. Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Шевченка

 

Історія – це така наука, яка сама не розкривається, пише dnepr-trend. Треба мати в ній зацікавленість і докласти певних зусиль, щоб  заглянути в минуле. А між тим, весь  світ, в якому ми живемо, має свою історію, і ця давня наука стає мудрим вчителем  для тих, хто її пізнає.

Хто у Дніпрі не знає Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Шевченка? 

Навіть байдужі до театрального мистецтва  бували в ньому хоч раз, бо в шкільні роки приводили і приводять сюди старшокласників подивитись вистави класиків української літератури, яких вивчають у школі. Два роки тому, а саме у 2018 році,театру виповнилось 100 років , і до ювілею про нього багато писали, знімали телевізійні програми, нагороджували і хвалили. Свято минуло , алев колективу театру ніби відкрилось друге дихання! 

Століття на сцені

Місце народження театру – місто Київ, 1918 рік. Він створений урядом гетьмана Павла Скоропадського. У 1919 році у березні місяці театр був націоналізований і отримав назву Перший Державний драматичний театр УРСР ім. Т.Г.Шевченка. Працювали тоді в театрі відомі нині постаті в літературі і мистецтві. Лесь Курбас, український режисер, драматург, актор, теоретик театру;  О. Загаров, театральний режисер, актор; А.Петрицький сценограф, театральний художник, а керував  літературною частиною  Павло Тичина, відомий український поет, перекладач, публіцист. 

На сцену виходили видатні майстри І. Задніпровський, І. Мар’яненко, Л. Сердюк, А. Бучма. В театрі на провідних ролях була зайнята Наталія Ужвій. Скоро театр став центром національної культури, духовності. Ставились твори Тараса Шевченка, Лесі Українки,світових класиків.  У 1920 році Лесь Курбас поставив доленосну виставу «Гайдамаки».

Свою нову прописку у Дніпропетровську театр отримав у 1927 році, в англійському клубі, заснованому ще у ХVIII столітті. Вперше театр виступав на цій сцені  під час гастролей в 1921 році, з виставою «Гайдамаки».

Початок дніпропетровського періоду для театру був плідним на вистави. За два роки театр показав  тридцять сім вистав. 

В подальші роки зі сцени не сходила драматургія українських авторів, плеяду корифеїв змінювали молоді, талановиті актори та режисери. Театр жив і розвивався, несучи через століття мистецтво людям. 

Реконструкція будівлі

Лише у 1979 році театр реконструювали. Проект реконструкції належить архітекторам Є.Яшунському та В. Халявському. Скульптор Ю. Павлов створив барельєфи на фасаді, художник О.Бородай розписав стіни в фойє національним розписом. Проект повністю реалізували дніпропетровські митці. До сьогодні театр не змінював свого зовнішнього вигляду, за виключенням деяких обновлюючих, ремонтних робіт. 

Театр сьогодні

В історії театру були спади і підйоми, як і в житті суспільства. Хтось із старшого покоління пам’ятає аншлаги і черги за квитками, зіркових акторів, на яких  ходили глядачі, завзятих прихильників, які ганялись за автографами. 

Зараз інші часи, інший глядач, але театр живе, молодшає, розвивається і активно реагує на вимоги часу. 

Статус національного

Найстаріший український театр, перший державний!  А статус Національного здобув лише через 100 років! 

Директорка та художній керівник  театру , заслужена артистка України  Оксана Петровська згадує, що це було для неї питанням пріоритетним – щоб театр отримав цей статус.

Протягом багатьох років український театр був на другому місці. Російський, оперний, молодіжний – так. А українська драма була завжди позаду, потім… Був навіть період, коли театру рекомендували брати російський репертуар і російськомовні вистави.  Директорка говорить, що їй було це завжди боляче, прикро за рідний театр, який мав талановитий творчий колектив і великий творчий потенціал. 

Коли чотири роки тому виграла конкурс на керівну посаду, представивши журі програму відновлення театру, взялась реалізувати свою мрію. Перш за все необхідно було зробити ремонт, бо дах протікав, все внутрішнє убранство було старе і зношене. Для неї театр завжди був храмом, а храм має виглядати відповідно. Сцену, зал, фойє привели в порядок, поміняли меблі, театральне убранство  (куліси, штори) і дійшли до покрівлі. Потім почистили «авгієві конюшні», бо всі підвали , допоміжні приміщення були забиті старим мотлохом. А оновлення мало відбутись в усьому – так вважала нова директорка. Далі оновили фасад.

Зараз можна коротко проговорити цей шлях, але при нестачі коштів, пошуків додаткового фінансування і ще багатьох перешкод, в реалізацію цього етапу мало хто вірив, крім самої директорки.Сьогодні театр сяє. Чудове внутрішнє убранство створює відчуття свята уже при вході в приміщення. Оркестр в фойє перед виставами, працівники в українських костюмах, обновлений зимовий сад, затишні куточки під скульптурами мистецьких муз, святкова глядацька зала,  суворий Т. Шевченко, що споглядає зі скульптури на гостей… Це справді храм українського мистецтва. 

Коли в храмі порядок, то дихається легше. У творчого колективу теж відкрилось друге дихання. 

Амбітна  мрія -  вивести театр на той рівень, який він заслуговує, реально втілилась 17 грудня 2018 року. До сторічного ювілею  театр отримав статус  національного. 

Гастролі 

Гастрольні поїздки в наш час, та ще при нинішньому фінансуванні –задоволення не з дешевих. Але ж театр мають знати не лише в своєму регіоні. Тому О. Петровська організувала гастрольні поїздки Україною. 

В гастрольному турі була і Західна Україна. Там їх побачили поляки, і запросили приїхати до них з виставами. Вперше театр виїхав за кордон. Поїздка була успішною, глядачі приймали вистави тепло. У Польщі їх побачили чехи і гастролі продовжились в Чехії. 

Таким чином шевченківці «освоїли» ближні кордони. Але фортуна і тут була схильною до колективу. В Чехії на виставах побували канадійці і запросили театр на театральний фестиваль. Гастролі до Канади співпали зі  сторіччям театру. 

 Для української діаспори в Канаді це було справжнє відкриття, тому що українську культуру і мистецтво там зазвичай представляли творчі колективи з Західної України, Києва, а з Південної України  Дніпровський театр ім. Шевченка був чи не найпершим. Зацікавленість до театру була викликана ще і тим, що  в Канаді  пильно відстежують події з України, знають, що наше місто стало форпостом, який зупинив російський наступ, дізнались і про те, що театр постійно буває на передовій і грає вистави для наших захисників. 

Театр на передовій 

Поїздки театру на передову – це особлива тема для Оксани Петровської.   В театральному репертуарі  з’явились вистави-концерти на тему сучасної війни. Артисти позитивно відгукнулись на ініціативу вивезти ці вистави до наших воїнів, в епіцентр подій. Вона розповідає, що багатодітні актори, молодь без коливань їхали туди, де відбуваються військові дії.  І з того часу такі поїздки стали традиційними. Одна з них запам’яталась надовго. Їхній автобус вночі, коли повертався назад,  потрапив під обстріл і тільки дивом ніхто не постраждав. Зранку знайшли отвір від кулі у склі і саму кулю в прошивці автобуса. 

Але те тепло, і вдячність, з якою сприймають театр наші воїни на передовій – то є найдорожча плата, що виправдовує ризик. 

Виклики часу

Театр з такою історією просто зобов’язаний зберігати традиції. Але час вимагає  нового бачення, нових творчих пошуків. І не реагувати на ці виклики – значить втрачати глядача. 

Колектив театру постійно поповнюється новими акторами. Сьогодні він має молодих,талановитих  акторів драми з хорошими вокальними даними ( адже театр музично-драматичний), чудову професійну балетну трупу, очолювану балетмейстером, заслуженим діячем мистецтв України Олексієм Коваленком.

Головним режисером театру кілька років тому став  Олександр Варун, теж  заслужений діяч мистецтв України. Юрій Бєдник , керівник естрадно-симфонічного оркестру, також має звання  заслуженого діяча мистецтв України.  

Поряд з молодими основу трупи складають визнані майстри сцени, лауреати різних фестивалів і конкурсів,  народні артисти України. Михайло Чернявський, Григорій Маслюк, Василь Крачковський, Віктор Гунькін працюють в театрі давно, грають провідні ролі у виставах і знані глядачем. 

Заслужені артисти України Оксана Петровська, Нелля Ніколаєва, Вілен Головко, Володимир Бережницький, Ірина Медяник, Наталя Тафі,  Валерій Мойсеєнко, Олександр Благодарний – актори різнопланові, з високим творчим потенціалом, майстерність яких дозволяє прожити на сцені найскладніші ролі .

В трупі також успішно працюють провідні майстри сцени Ольга Радочинська, Вероніка Голованьова, Галина Самара, Ігор Томілов, Яна Корольова, Володимир Бабич, Яків Ткаченко.

В цьому і є поєднання традицій і сучасності. Досвід і молодість, які взаємно доповнюють театральну майстерність. 

Сьогодення – це завтрашня історія

Оксана Петровська впевнена, що театр сьогодні пише історію, яка залишиться нашим нащадкам. Історію переписують, хто як хоче.  У нас була така велика пауза в доступі до правди, тож ми маємо наздоганяти втрачене і вписати правду сьогодення. І театр в цій царині грає чималу роль. Діти, які не хочуть сьогодні читати книжки, дивлячись вистави, особливо класику, через театр теж вивчають нашу історію і культуру.

В театрі працює дитяча театральна  студія «Намистечко» і юні дарування виходять уже сьогодні на сцену поряд з професійними акторами.

 Можливо серед них майбутні театральні зірки, які прийдуть в свій театр уже фахівцями. 

На жаль, корифеї, які були і тримали театр,  відстоювали свої проукраїнські позиції,берегли і примножували традиції, покидають цей світ. Нещодавно пішла з життя народна артистка України Лідія Кушкова. 

Це ціла епоха в театральному мистецтві. Вона була режисеркою - постановницею багатьох вистав, феєрична характерна актриса. Її творче життя продовжується в сценічному втіленні, бо мистецтво поза часом. 

Де брати кадри

Постійно театр поповнювався випускниками Дніпровського театрального коледжу. Але його приєднали до культосвітнього закладу. Тому питання кадрів може стати проблемним. Адже з коледжу брали вісімнадцятилітніх і вони формувались в традиціях театру. 

Як буде далі з навчанням в коледжі і чи залишиться той рівень підготовки випускників, який був раніше - поки що невідомо. При об’єднанні йшла мова про створення мистецького вищого навчального закладу у Дніпрі. Але це справа не одного року.  

Репертуар 

Прем’єри в театрі – це завжди свято не лише для глядачів, а і для колективу. В репертуарі залишається багато української та зарубіжної  класики, але ставляться і сучасні вистави. 

Серед класики – «Лісова пісня», «В катакомбах» Лесі Українки, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, «Сто тисяч» Карпенка-Карого,  «Наталка – полтавка» Котляревського. Ці вистави йдуть на сцені вже багато років, періодично оновлюючись, і мають глядацький попит. Тому що введений новий акторський склад – це вже зовсім інша вистава.

Вистави  «Скрипаль на даху»  за мотивами творів класика єврейської літератури Шолом-Алейхема, «Піросмані, або мільйон червоних троянд» ,  за легендою про грузинського художника Ніко Піросмані , поставлені відомим режисером  Володимиром Назаровим,  привнесли нову театральну  школу і стали в якійсь мірі етапними для театру.

Актори розкрились в них по-новому.   

Популярні вистави « Безіменна зірка», «Милі дітки».  Музичні вистави  «Сільва», «Маріца» для прихильників вокалу. Діти люблять «Козу-дерезу», та виставу «Жив – був пес». Репертуар на різні смаки і різні вікові категорії.

 

Тематика вистав не є вирішальною для глядачів. Важлива постановка, акторська гра. Немалу роль в успіху відіграють і декорації, і костюми. Тут шевченків на висоті.  Сьогодні з задоволенням ходять на мюзикли, тому театр поповнився гарними молодими голосами. 

Оцей творчий підйом і  оновлення, яке триває вже кілька років у театрі, не пройшло непоміченим для глядачів. Вони йдуть до Дніпровського  Національного академічного  українського музично - драматичного театру , щоб отримати духовну і естетичну насолоду, доторкнутись до прекрасного, зупинити шалений біг часу, в якому ми живемо, і обмінятись енергією з акторами, які творять на сцені мистецтво. 

Сьогодні театр притримується усіх вимог карантину, заповнення – пів зали, маски обов’язкові. Але колектив живе майбутнім. Репетиції, плани, і вистави, вистави… 

Директорка і художній керівник театру  Оксана Петровська говорить, що дорога до  її дитячої мрії бути актрисою була довгою і нелегкою. На сцену вперше вийшла, вже маючи онуків. Але вона впевнена, що вік не має значення, коли ти бачиш свою мету. Тому у неї ще багато амбітних планів, пов’язаних з рідним театром.

Наше місто має багато театрів. Деякі сьогодні в занепаді, навіть на межі закриття. Тут є різні  неоднозначні причин. А якщо в такий нелегкий час  український театр набирає сили, то це дає велику надію. Більше ста років на сцені зобов’язують…

Comments