У 1924 році у Німеччині вийшов фільм “Тарас Бульба” – це був перший випадок, коли Гоголя за кордоном екранізували як повноцінне велике кіно. Проєкт реалізувала емігрантська студія Йосипа Єрмольєва, ще й одразу у форматі повного метру. Цей фільм став ранньою спробою конкурувати з голлівудською моделлю та фактичним стартом інтересу європейського кіно до сюжетів про запорізьких козаків. Після його виходу цю тему підхопили інші кінематографісти. А режисером першого у світі фільму про Тараса Бульбу був відомий актор і кінорежисер Володимир Стрижевський, якого називали у Німеччині російським талантом. Хоча родом він був з українського Катеринослава. Далі на dnepr-trend.
Перші кроки Стрижевського до великого екрана
Володимир народився у листопаді 1892 року у родині Радченко, псевдонім взяв набагато пізніше. Про його дитячі та юнацькі роки інформації не збереглося, але відомо, що першу роль він зіграв у 1914 році у фільмі “Сашко-семінарист”. У 1916–1917 роках працював із відомим режисером Євгеном Бауером.
Фільмувався у стрічках:
- “Відплата”;
- “Набат”;
- “Революціонер”.
Так поступово увійшов до кола акторів, яких постійно запрошували у великі постановки, а не давали випадкові ролі.
Стрижевський та “Чорне кохання”
У 1917 році Володимир перейшов у режисуру та фільмував “Чорне кохання” для відомого сценариста російського кінематографа Олександра Ханжонкова, водночас зігравши головну роль. Його герой Джо – цирковий актор без власної домівки, який живе випадковими заробітками. Зустріч Джо з Агні спочатку виглядала як історія про пристрасть, але швидко трансформувалася у бік холодного розрахунку. З цією роллю молодий актор впорався чудово, що визнавали тодішні критики.
Стрижевський між фронтом і кіно
Революція та громадянська війна жорстоко зламали кар’єру Стрижевського. У 1918 році він ще встиг зіграти центральні ролі одразу у 7 фільмах, але з цих кіноплівок частково збереглися лише 3. Кіно тоді руйнувалося разом із системою, тому більшість кінострічок зникала ще до того, як встигала закріпитися у прокаті.
Стрижевський відмовився приймати більшовицьку владу та подався на Південь Росії – на території, підконтрольні Добровольчій армії. Там зіграв в агітаційній драмі “Життя – Батьківщині, честь – нікому”, яку фільмували у Криму на замовлення Ялтинського відділу Комітету швидкої допомоги імені генерала Алексєєва. На той час це був масштабний пропагандистський проєкт із чітким політичним спрямуванням.
Картина вийшла восени 1919 року і спрацювала як справжній блокбастер у межах тієї реальності: масова увага, широкий показ, сильний резонанс. Стрижевський зіграв одну з головних ролей – білого офіцера Бориса Маркова, і саме ця робота закріпила його участь у кіно як досвідченого актора.
Останні ролі Стрижевського перед еміграцією
У 1919 році Володимир ще встиг зіграти головну роль у фільмі “Шофер”, але ця кіноробота, на жаль сучасних кінематографістів, не збереглася, До 1920 року активно фільмувався у кінострічках:
- “Диявол під маскою янгола”;
- “Кобила лорда Мортона”;
- “Завершення п’єси”;
- “Кохання, одне кохання…”.
Усі ці зразки німого кіно фільмували в Ялті, на жаль, жодна стрічка не збереглася. Історики дійшли висновку, що такий вагомий список кіноролей яскраво свідчить про масштаб зайнятості актора та його яскравий талант. Фактично Стрижевський працював без жанрових обмежень: від легкої комедії до соціальної драми. А паралельно ще й заявляв про себе як режисер, котрий не обмежувався акторськими ролями.
Після еміграції до Франції у 1920 році Стрижевський, як і багато інших російських акторів, котрі не прийняли радянську владу, продовжив роботу за кордоном. У 1922 році фільмувався у стрічці Якова Протазанова “Сенс смерті”, паралельно працював у багатосерійній драмі “Будинок таємниці” режисера Олександра Волкова. А у 1923 році його творча активність перемістилася до Німеччини.
Про те, як емігранти створили “Тараса Бульбу”
Про роботу Стрижевського у Німеччині варто згадати окремо, адже саме там визріла ідея екранізувати “Тараса Бульбу”. Реалізувала її студія російського емігранта Йосипа Єрмольєва, яка зібрала навколо себе людей, які відмовилися залишатися у більшовицькій Росії. Цікаво, що з Криму до Франції кіногрупі Єрмольєва, яка налічувала близько 200 осіб, допомогла виїхати всесвітньо відома акторка Гелена Моджеєвська, яка теж була родом із Катеринослава. А познайомилися вони зі Стрижевським вже у Німеччині.
Проєкт “Тарас Бульба” планувався як гучний конкурент європейському та американському кіно – із бюджетом, який для тодішньої Німеччини виглядав масштабно. Розрахунок був простим: взяти класичний літературний сюжет, зібрати кінозірок і вийти на глядача у Європі. Ролі розподілили відповідно:
- Тараса Бульбу зіграв відомий тодішній актор Ісаак Дуван-Торцов;
- сина Остапа – Осип Рунич;
- сина Андрія – Оскар Маріон;
- панночку, кохану Андрія зіграла Гелена Моджеєвська.
Фільм мав великий успіх значною мірою й завдяки славі творців. Йосип Єрмольєв був одним із перших російських кінопродюсерів і заснував “Російське кінематографічне товариство І. Н. Єрмольєва та Ко”. В його трупі опинилися відомі зірки німого кіно Іван Мозжухін, Наталія Лисенко, режисер Яків Протазанов. Студія також допомагала емігрантам вибиратися з Росії та влаштовуватися в Європі. Коли у 1922 році Єрмольєв перебрався до Німеччини, то заснував компанію “Єрмольєв-Фільм ГмбХ”, яка займалася прокатом та виробництвом фільмів.
Про те, як “Тарас Бульба” став сенсацією
Прем’єра першого в Європі “Тараса Бульби” відбулася у Парижі. Цікаво, що презентація випадково збіглася з резонансною політичною подією – вбивством головного отамана УНР Симона Петлюри радянським агентом Самуїлом Шварцбардом. Через це фільм викликав шалений інтерес ще й з боку українських та російських емігрантів не лише в усій Європі, а й у США. Адже тема вигнання та втраченої батьківщини лунала у фільмі особливо гостро.
Критика того часу називала фільм про Тараса Бульбу видатною подією у кінематографі, писали, що це найбільша кінокартина, яку випустила російська кінофабрика за кордоном, і що саме Єрмольєв вивів це кіно на світовий рівень. Йому приписували стрімкий прорив у Німеччині, адже за короткий час досягнув результату, про який інші мріяли роками.
“Тарас Бульба”: помилки без шансу на виправлення
Тоді в Європі не звернули увагу на один нюанс, який залишився вічною скабкою для українців. В усіх рецензіях і Гоголя, і Стрижевського називали “російськими”, фактично вкравши славу українських діячів. Тоді в Європі це вважали нормою, попри те, що Гоголь описував Україну та Запорізьку Січ. Щобільше – журналісти підкреслили дбайливе ставлення письменника “до змалювання російських звичаїв та побутових традицій”.
Критики також відзначали й саму постановку: сильну роботу з масовими сценами, впевнену режисуру й тонке відчуття психології в окремих епізодах. Дякували Єрмольєву за те, що відкрив світу “талановитого російського режисера Володимира Стрижевського, який продемонстрував енергію та впевненість у масових сценах і тонке психологічне розуміння у поодиноких сценах”.
Стрижевський між німим і звуковим кіно
У 1931 році Володимир Стрижевський повернувся до Франції, де побачив вже зовсім інше кіно: з’явився звук, змінилася мова екрана. Але це не стало Володимиру на заваді, він активно долучився до звичної роботи. Його запросили зіграти у фільмі “Сержант Ікс”, який став дуже популярним, бо для глядачів це був вже не просто пригодницький сюжет, а історія про зламані долі, розкидані світом.
Далі Стрижевський працював у різних жанрах без спроб затриматися в одному образі:
- “Бурлаки на Волзі” – історична драма;
- “Князівські ночі” – мелодрама з особистими конфліктами;
- “Злочин і покарання” – сюжет за твором Достоєвського.
У французькій екранізації йшлося не про переклад тексту на кіносценарій, а про спробу трансформувати складну психологію роману під інший культурний ритм. І зі своєю роллю Стрижевський чудово впорався.
Форт-Онтаріо та нове життя у Голлівуді
У 1944 році Стрижевський перебрався до США. Спочатку зупинився у таборі для політичних емігрантів у Форт-Онтаріо, потім з’явився у Голлівуді під псевдонімом “Влад Стреві”. Це вже був зовсім інший рівень: без статусу кінозірки, але з досвідом кількох кінематографічних епох. У пресі російськомовної діаспори згадували про його участь у міжнародних проєктах. Зокрема, газета “Нова зоря” у травні 1948 року писала про повернення Стрижевського з фільмування в Італії та Марокко, де він працював разом із Джорджем Рафтом у фільмі Єрмольєва “Застава у Марокко”.
Про подальшу його долю в еміграції відомостей не збереглося, але відомо, що Володимир Стрижевський пішов у засвіти у жовтні 1977 року у Лос-Анджелесі. Життя кінозірки завершилося в США, але фактично розтягнулося між кількома кінематографічними світами – дореволюційною Росією, еміграційною Європою та Голлівудом. Він не випав із професії навіть тоді, коли кіно навколо шалено руйнувалося та змінювалося.
Кіно як єдиний простір життя Стрижевського
Головною мрією Стрижевського до кінця життя залишалося відродження вітчизняного кінематографа та повернення його творців в одну професійну команду, здатну вивести кіно на провідні позиції. І ця мрія здійснилася через багато років.
Хоча кінофільмів з участю цього талановитого актора та режисера майже не збереглося, він залишив яскравий слід в історії. У XXI столітті спадщина Володимира Стрижевського читається як історія діяча, який мандрував між різними індустріями та країнами, залишаючись вірним кіно. Частина біографії цього актора та режисера ще потребує уточнення, однак сам масштаб участі у різних етапах розвитку кінематографа вже визначив його місце в історії. Куди кінорежисер Стрижевський навіть не увійшов, а стрімко увірвався, подарувавши світові перший фільм про українського запорожця Тараса Бульбу.
Джерела:
- https://zn.ua/HISTORY/nekoronovannaya-zvezda-evropeyskogo-mezhvoennogo-kino-269536_.html?fbclid=IwY2xjawGWDlgBHckYr741Vh4EZgokNJA7FVwVgXcyLZ2Gw4Aoc5RJSrGNwEVLQOd_R6h6cQ
- https://lb.ua/culture/2018/06/22/401091_z_privodu_nimogo_kino_shcho_divitis.html
- https://nlu.org.ua/resourses/nashi_vydannya/IST_KINO1991-2011.pdf
- https://directorcinema.livejournal.com/27264.html
