Іноді доля дарує світові таких людей, чий талант просто вражає. Саме таким був Іван Сергійович Паторжинський – “чудо-бас”, “український Шаляпін”, народжений на Катеринославщині. Звичайний хлопець із багатодітної родини, який став справжньою зіркою оперної сцени! І повірте, це не просто вітчизняне, а світове культурне явище. Далі на dnepr-trend.
Цікаво, що в родині Паторжинських співали абсолютно всі. А як він знайшов свою дружину? Та просто почув її неймовірно красивий голос і одразу закохався! Отакі вони, ці творчі натури. Брати Іван і Федір пішли шляхом батька, який працював дяком і співав у церковному хорі, але зрештою їхні долі склалися по-різному, хоча обидва залишили слід в історії завдяки любові до музики.
З “Макара” у “чудо-бас”: перші кроки до слави
Іван народився 3 березня 1886 року у селі Петро-Свистунове Катеринославської губернії. Це була багатодітна родина, батько спочатку працював складачем у друкарні, а потім, захворівши, став дяком у церкві. На жаль, коли Івану виповнилося лише 12 років, батько помер.
Здавалося б, звичайна історія для того часу, правда ж? Брати спочатку наслідували батьківську стезю: закінчили бурсу в Бахмачі, де навчалися за казенним коштом, а потім і духовну семінарію. Знаєте, що цікаво? Суворий викладач латини завжди ставив Іванові вищу оцінку тільки тому, що хлопець чудово співав!
Але, як часто буває, церковна кар’єра не припала до душі ні Івану, ні Федору. Вони постійно порушували церковні правила, виступаючи на світських концертах. Бо головним для них було саме бажання співати. От тоді й з’явилися їхні прізвиська: Іван став “Макаром”, а молодший брат – “Макаренком”.
Можете уявити? У п’ятнадцять років Іван заспівав басом, і всі, хто його чув, були в захваті! Недарма цей голос назвали справжнім чудом. На щастя, талановитого юнака почула випускниця Московської консерваторії Зінаїда Малютіна, яка викладала в Катеринославській консерваторії. Вона запропонувала йому безплатні заняття, паралельно Іван продовжував навчатися в духовній семінарії, яку закінчив у 1917 році.
А знаєте, що ще цікаво? Під час навчання в консерваторії Паторжинський організував чоловічий квартет! Вони готували концерти з творів класиків і виступали в міських клубах Катеринослава, Одеси, Кам’янського.
Кохання, війна та перші тріумфи
Ну як тут не повірити в долю? У 1915 році дев’ятнадцятирічний Іван зустрів шістнадцятирічну Марфу, яка співала з шестирічного віку і мала чарівне сопрано. Через два роки вони одружилися, і Марфа стала вірною подругою Івана на все життя. До речі, на їхньому вінчанні сталася зворушлива історія: коли настав час молитви “Апостол”, під склепіннями храму раптом пролунав бас п’ятнадцятирічного брата Федора. Погодьтеся, це досить символічно!
Як буває в житті – тільки-но налагодиш все, а тут війна… У 1917 році, щойно одружившись, Іван вступив до Катеринославської консерваторії. Але навчанню завадила Громадянська війна. У 1918 році Іван із молодою дружиною увійшли до концертної бригади при штабі Павла Дибенка.
Життя вимагало заробляти на хліб, щоб утримувати родину. Паторжинський викладав на Голубівському руднику в Алчевську, організувавши при місцевій школі хор і клуб. У 1921 році він повернувся до класу Малютіної, а щоб матеріально підтримати талановитого учня, педагог допомогла йому влаштуватися писарем до банку.
Перший випуск Катеринославської консерваторії відбувся у 1922 році, і Паторжинський закінчив її з відзнакою. Його тріумф на випускному спектаклі в Зимовому театрі був неймовірним! Він з успіхом заспівав арію Мельника з “Русалки” Олександра Даргомижського і Мефістофеля з “Фауста” Шарля Гуно.
Зірковий час: від Харкова до Києва
Ви, напевно, подумаєте, що після такого успіху Івана одразу запросили в столичну оперу? І дійсно, його кликали до Києва! Але він залишився в Катеринославі, бо мав піклуватися про родину. Як керівник і диригент організував хорову капелу, вів класи співу у двох школах, продовжував працювати вечорами у чоловічому вокальному квартеті.
А знаєте, що часто змінює долю артиста? Випадок! У серпні 1925 року у місті Харків був створений перший державний оперний театр. Почувши голос молодого співака, конкурсна комісія не вагалася. Спочатку Паторжинський виконував лише епізодичні ролі, але одного разу раптово захворів інший співак, і Івану запропонували його замінити.
Вражаюче: він дізнався про заміну за кілька годин до початку вистави й сам запропонував свою кандидатуру! Репетицій і узгодження з диригентом не було, але арія Мефістофеля у “Фаусті” безперечно довела – на сцену вийшов неперевершений оперний талант.
Можна сказати, що саме роль Мефістофеля відчинила Паторжинському двері до великого світу оперної сцени. А його найулюбленішою була партія Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка, яку він виконував багато років. У 1942 році за виконання цієї ролі він був ушанований Державної премії.
У Харкові Паторжинський працював майже 10 років і виконав близько 30 партій. А у 1930-му йому надали почесне звання заслуженого артиста. Концертна діяльність співака була просто неймовірною – виступи по всій країні, в тому числі й на радіо!
Знаєте, що стало особливою сторінкою у творчості Паторжинського? Його дует із Марією Литвиненко-Вольгемут! Їхня творча дружба тривала близько 30 років. 6 лютого 1934 року на сцені Харківського театру відбулася прем’єра опери “Запорожець за Дунаєм”, яка принесла артистам світову славу.
Легенда, що залишилася в історії
Повірте, Паторжинський був не просто великим співаком, а й людиною великої душі. Навіть маючи всі привілеї й визнання на найвищому рівні (у 1936 році сам Сталін подарував йому своє фото з автографом!), він не вагався заступитися за заарештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його визволення.
А знаєте, що особливо зворушує? Він ніколи не забував про своє коріння. На початку 50-х років разом з Іваном Козловським Паторжинський співав під час служби Божої у Володимирському соборі Києва. На богослужіння за їхньої участі збиралися тисячі киян!
З 1944 по 1960 рік Іван Сергійович був професором Київської консерваторії. Серед його учнів – такі видатні митці, як Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть, художній керівник капели “Думка” Михайло Кречко.
Концертна діяльність Паторжинського охоплювала безліч українських міст. Його репертуар був просто неосяжним: арії з опер, камерні твори та народні пісні. З 1942 року акомпаніатором Івана Сергійовича була його донька Галина. Вона писала: “Діапазон пісенного репертуару батька був неосяжним. Він співав і героїчні, і жартівливі, і любовні пісні, бурлацькі, чумацькі… і завжди точно міг передати в них різні грані народного характеру”.
Неймовірно, але Паторжинський зберіг свій голос до кінця життя і був фантастично працездатним. Відвернути від сцени його могла лише улюблена риболовля. Список його грамофонних записів був порівняно невеликим: понад 20 платівок оперних творів, майже 50 – записів романсів і пісень. Також були зроблені фонограми фільмів “Запорожець за Дунаєм” і “Наталка Полтавка”.
21 травня 1959 року відбувся останній виступ Івана Паторжинського. Він виступав у залі Київської консерваторії з великою концертною програмою — аншлаг і радіотрансляція лише підкреслювали успіх події. А через сім місяців, 22 листопада 1960 року, Паторжинський пішов із життя. Поховали співака на Байковому кладовищі у Києві. На будинку, де він жив у столиці по вул. Заньковецької, № 4, встановлено меморіальну дошку.
Так завершилася історія людини, чий голос зачаровував мільйони слухачів. Його пісні та записи й досі живуть, змушуючи нас захоплюватися талантом “українського Шаляпіна”.
Джерела:
