Кобзарство – один з найдавніших та найважливіших культурних феноменів українського народу. У Дніпрі, місті з багатою історичною спадщиною та унікальними традиціями, воно посідає особливе місце. Кобзарська традиція на території сучасного Дніпра має глибоке історичне коріння, що сягає періоду козацьких часів та перших згадок про Катеринослав у XVII–XVIII століттях. Далі на dnepr-trend.in.ua.
Козацька доба (XVII-XVIII ст.)
Запорожці, що жили в цьому регіоні, не просто слухали кобзарів – вони шанували їх як мудреців, вісників народної правди. Кобзарі супроводжували козаків у військових походах, підтримували їхній бойовий дух своїм співом, а після битв оспівували героїчні подвиги. Бандура або кобза, на яких вони грали, ставали символами вільного духу. Їхні думи часто розповідали про битви проти татар, турків і польської шляхти, а також про трагічні долі самих козаків, котрі потрапляли в неволю чи гинули за рідний край.
Окрім суто військових тем, кобзарі виконували й релігійні пісні, зокрема псалми, а також соціально-злободенні твори, що відображали життя простого люду, його страждання та сподівання. Вони могли висміювати несправедливість і засуджувати зраду, чим викликали повагу простих людей, але нерідко зазнавали переслідувань від можновладців.
Кобзарство того часу мало також освітню функцію. Оскільки рівень грамотності серед селян і козаків не був надто високим, саме через думи та пісні передавалася історична пам’ять та виховувалися майбутні покоління. Молодь переймала знання про славні подвиги предків, вбирала моральні цінності й ідеали честі, гідності та патріотизму. Дехто з хлопців, надихнувшись кобзарськими піснями, вирушав до Січі, щоб самим стати козаками.
Найчастіше кобзарів можна було зустріти на ярмарках, під церквами, у містах та селах. Вони збирали навколо себе людей і розповідали їм історії у формі пісні. Часто ці виконавці були незрячими, адже саме незрячі найчастіше ставали кобзарями. Вони навчалися у старших кобзарів, переймаючи репертуар і традиції виконання.
Період кріпацтва та утисків (XVIII–XIX ст.)
Знищення Запорозької Січі у 1775 році стало переломним моментом в історії України, що вплинуло на кобзарську традицію. Колись нерозривно пов’язані з козацьким середовищем, мандрівні співці опинилися у значно складніших умовах. Козацьке військо, яке було одним із головних захисників народної культури та традицій, перестало існувати, а його колишні землі поступово перетворювалися на території, де панували імперські порядки.
Кобзарі стали небезпечними для влади в нових умовах, адже століттями виконували мистецьку та й безпосередньо суспільну роль. Їхні пісні були наповненими історичними мотивами, які нагадували людям про козацьку вольницю, боротьбу за свободу та подвиги пращурів. У кріпацькому суспільстві, де більшість селян цілковито залежали від поміщиків та були позбавлені прав, така пам’ять про вільне життя могла запалити іскру бунту. Тоді кобзарів почали переслідувати, забороняли їхню діяльність, а інколи фізично ліквідовували. Влада намагалася знищити саму можливість поширення народного співу, який розповідав про несправедливість сьогодення.
Ситуація ускладнювалась, бо кріпацтво остаточно закріпило соціальний поділ, де народна культура підлягала суворій цензурі. У той час як дворянство захоплювалося європейською музикою та літературою, простий люд мав все менше можливостей відкрито зберігати свої культурні традиції. Кобзарі, які раніше були частиною великих громадських зібрань, змушені були подорожувати підпільно. Вони могли співати свої думи та балади тільки у вузькому колі селян або ж у віддалених місцях, де влада не могла контролювати їхню діяльність.
Попри всі утиски, традиція кобзарства не зникла. Вона пішла у підпілля, ставши часткою закритих громад. Кобзарські традиції зберігали незрячі виконавці. У народі склалася практика, за якою сліпих хлопчиків, що втрачали зір з дитинства, віддавали на навчання до досвідчених кобзарів. Там вони опановували гру на бандурі чи кобзі, вчилися виконувати думи, запам’ятовували сотні творів і виховувалися у дусі традиційного співу. Незрячі кобзарі були менш підозрілими для влади, оскільки вважалися беззахисними та неспроможними бути активними учасниками суспільного протесту.
Національне відродження (XIX – поч. XX ст.)
Етап національного відродження припав на кінець ХІХ – початок ХХ століття, коли кобзарство воскресало після століть гноблення та утисків. Головним каталізатором популяризації кобзарства стала творчість Тараса Шевченка. Його вірші були покладені на мелодії народних пісень, і саме через них люди згадували героїчне минуле й осмислювали сьогодення.
У цей період кобзарський репертуар став записуватися. До цього більшість дум і пісень передавалися виключно усно, через що багато матеріалу було забутим та неоспіваним. Також з цим кобзарство почало привертати увагу не лише селян, а й інтелігенцію. Культурні діячі, письменники та науковці визнавали його важливість як частини національного культурного спадку. Кобзарів запрошували виступати на культурних заходах, народних вечорах та в освітніх товариствах, де вони могли передавати своє мистецтво ширшій аудиторії. Дніпро звичайно також став місцем, де кобзарська музика почала переплітатися з новими тенденціями національного руху.
Попри полегшення поширення своєї творчості, ситуація для кобзарів залишалася складною. Офіційна влада Російської імперії продовжувала з підозрою ставитися до будь-яких проявів української культури, зокрема до народної музики. Виконання деяких творів могло призвести до переслідувань або арештів, якщо в них містилися критичні висловлювання на адресу імперії.
Репресії радянської влади (1920–1930-ті рр.)
Після встановлення радянської влади в Україні кобзарі потрапили у ще більш неприязні умови. Якщо раніше царська влада обмежувала їхню діяльність, побоюючись впливу пісень на селян і міщан, то більшовицький режим мав на меті цілковите знищення цього явища. Кобзарство у них чітко асоціювалося з національною свідомістю та протестним духом. Саме тому в 1920–1930-х роках кобзарі стали жертвами масових репресій,
На початку 1920-х років радянська влада намагалася використати народне мистецтво у своїх цілях. Були створені офіційні ансамблі бандуристів, які виконували дозволений репертуар, адаптований до радянської ідеології. Традиційні думи та історичні балади, що прославляли козацьку славу, боротьбу за волю та розповідали про утиски українців, були під забороною. Натомість кобзарів змушували співати революційні пісні, які лиш возвеличували радянську владу, Червону армію та Леніна. Деякі виконавці пристосувалися до нових умов, щоб вижити, але більшість не погоджувалася на таку зміну традиційного мистецтва. У відповідь їх оголошували “контрреволюціонерами” та “буржуазними націоналістами”.
У 1930-х роках репресії проти кобзарів набули масового характеру. Влада вбачала в них агентів українського національного руху. В умовах тотального контролю їхнє мандрівне життя стало небезпечним – будь-яка подорож без офіційного дозволу могла призвести до арешту або висилки. Вони ставали жертвами доносів, їх звинувачували в антирадянській пропаганді, а деякі виконавці просто зникали безвісти.
Однією з найжахливіших сторінок цього періоду є так звана історія про «кобзарську конференцію», яка, за деякими свідченнями, відбулася в Харкові наприкінці 1930-х років. Влада оголосила про збір кобзарів і лірників з усієї України, обіцяючи їм підтримку, можливість виступати офіційно та бути частиною радянської культурної політики. Багато кобзарів, які десятиліттями мандрували українськими селами, відгукнулися на цей заклик і прибули до Харкова. Однак, замість обіцяної підтримки, їх було заарештовано, а згодом – страчено. За однією з версій, їх вивезли за місто та розстріляли, залишивши тіла у спільних могилах.
Відродження кобзарської традиції (друга половина XX ст.)
Після репресій 1930-х років всім здавалось, що традиційне кобзарство, котре існувало в Україні століттями, остаточно щезло. Радянська влада зробила усе можливе, щоб витіснити цю культурну традицію. Однак народна пам’ять про кобзарів не зникла. Вже у другій половині XX століття, особливо у 1960–1980-х, розпочався новий етап відродження бандурного мистецтва.
Після смерті Сталіна життя набирала поступової лібералізації. Хоча цензура і далі була, але все одно з’явилося більше можливостей для відновлення народної музики. Влада дозволяла розвиток бандурного мистецтва, однак у суворо контрольованих межах – виконання мало відповідати офіційним ідеологічним стандартам, а репертуар складався переважно з радянських та патріотичних пісень.
У цей час у Дніпрі та інших містах почали з’являтися ансамблі професійних колективів бандуристів. Вони виступали на державних концертах, брали участь у фестивалях і заходах, присвячених радянському фольклору. Це було своєрідною поступкою з боку влади – дозволялося збереження бандури як музичного інструмента, але традиційний репертуар кобзарів залишався під забороною.
Також почалось відкриття музичних шкіл та класів бандури у консерваторіях та училищах. У 1960–1980-х навчання гри на бандурі стало частиною офіційної мистецької освіти. Саме завдяки цим школам у багатьох регіонах, зокрема в Дніпрі, почали з’являтися молоді музиканти, котрі цікавилися не лише радянськими аранжуваннями, а й глибшими традиціями українського кобзарства.
Сучасний розвиток (XXI ст.)
У XXI столітті кобзарство в Дніпрі, як і в усій країні, набуло вже нового значення. Після довгого періоду заборон, гонінь та ідеологічного контролю ця традиція, нарешті, дістала змогу розвиватися вільно. Російсько-українська війна дала можливість для розвитку кобзарства, бо саме після початку повномасштабного вторгнення багато виконавців звернулися до давніх дум та історичних балад, які ще тоді оспівували боротьбу за волю.
У Дніпрі працюють кобзарські школи, але, звичайно, крім офіційних музичних шкіл та факультетів, є й приватні ініціативи, які проводять майстер-класи та відкриті заняття. Ансамблі бандуристів працюють у нових жанрах, при цьому поєднуючи традиційне кобзарство з сучасними музичними стилями. Дніпро також став місцем проведення фестивалів і концертів. Ці заходи створюють платформу для діалогу між виконавцями різних поколінь. На фестивалях можна почути як класичне виконання дум та історичних пісень, так і сучасні інтерпретації. Окремим напрямком розвитку стало використання кобзарських мотивів у сучасній українській музиці. Бандура та традиційні кобзарські пісні лунають у репертуарі популярних українських гуртів.
Соціальні мережі допомагають популяризувати кобзарство. Кобзарські виступи можна знайти на YouTube, це розширює можливості для поширення кобзарського мистецтва, роблячи його доступним не тільки в Україні, а й за її межами.
Попри всі виклики сьогодення, кобзарство і донині є частиною української культури. Воно не є архаїчним мистецтвом, а живим та динамічним явищем, що розвивається, змінюється та пристосовується до нових умов. Завдяки відродженню інтересу до національних традицій, активній роботі музичних шкіл, фестивалів і сучасних виконавців кобзарство продовжує своє існування, надихаючи нові покоління українців.
