Знаєте, іноді доля грає з нами у дивні ігри. Ось, наприклад, хоровий диригент Микола Міць – саме його прізвище вже говорить за себе! Словник Грінченка, між іншим, тлумачить слово “міць” як “сила, фортеця, потужність”. І справді, цей чоловік підкуповував усіх силою свого неймовірного таланту. Далі на dnepr-trend.
Микола Якович Міць Микола Якович Міць народився у 1889 році у селі Тахтаулове Полтавської області. Знаєте, навіть тут не обійшлося без помилок і непорозумінь. У мартиролозі “Повернені імена” (книга четверта, Дніпропетровськ, 2004, с. 277) прізвище “Міць” спотворено на “Миця”, а село його народження чомусь віднесено до Харківської області! В семи рядках кілька найгрубіших помилок – просто не віриться!
Про нього відомо не так вже й багато: “українець, з робітників, позапартійний, освіта початкова”. Воював під час Першої світової війни, служив у Петербурзі. Потім повернувся в Україну. Нарешті, у 1925 році його запросили з Києва до Катеринослава. Але перш ніж розповісти про це, дозвольте поділитися деякими цікавими подробицями про тогочасну музичну культуру міста.
Музична культура Катеринослава на початку 1920-х років
Художня капела імені Миколи Лисенка – це окрема історія! Ви тільки послухайте, що писав про це катеринославський часопис “Зоря” у 1925 році:
“Мабуть, ніде на Україні так не відстала музична культура – культура пісні, як на Катеринославщині. В той час як по інших великих містах влаштовують хорові олімпіади, святкують вже 5-літні ювілеї хорів, – на Катеринославщині цій величезній галузі культури якось не віддавали щонайменшої уваги. Про хори на периферії – не чутно щось, а в самому Катеринославі три десятки клубних хориків абсолютно нічого з себе не являють, як художні одиниці”.
А тепер – найцікавіше! Почався наступ на “церковщину”. І мабуть, Іван Паторжинський вирішив, що йому краще залишити вже занадто пролетарський Катеринослав і робити кар’єру в столичному Харкові, куди він з початком 1925 року і поспішив виїхати. А знаєте, хто приїхав йому на зміну? Того ж року з Києва прибув 36-річний Микола Міць! Уже у липневому номері катеринославського часопису “Зоря” з’явилася стаття Миколи Міця “Музичне т-во ім. М. Леонтовича у Київі”, з чого видно, що він був активним учасником і пропагандистом цього товариства.
Прихід Миколи Міця і перетворення капели
І ось настав той момент! 6 серпня 1925 року в Зимовому театрі ім. Луначарського капела імені Лисенка дала свій перший зразковий концерт під диригуванням Миколи Міця. “Цей концерт є першим революційним кроком Лисенківської капели, – пафосно писав часопис “Зоря”, – яка до цього часу, всупереч сильному тиску пролетарських культурних організацій топталась на однім місці та не могла скинути з себе отого аматорсько-просвітянського павутиння, яке так міцно обплітало українське культурне життя в Катеринославі”.
І тут трапилася цікава метаморфоза! Більшовикам, які так ревно підтримували культуру, певно, не подобалася назва капели “імені Лисенка”. Навіть в імені найвидатнішого українського композитора їм вчувався націоналізм! Тож капелу було перейменовано.
Отже, у жовтні 1925 року не стало капели ім. Лисенка. Назву замінили на іншу, “ідеологічно витриманішу”. Капела стала називатися “Зоря”. Організовано її відповідно до постанови Дніпропетровського окружного виконавчого комітету. І знаєте що? Микола Міць у душевному екстазі навіть свою новонароджену дочку назвав Зорею! Правда, всі послуговувалися звичнішим ім’ям і звали її просто Зоя. А дружиною Міця стала в Катеринославі одна з його хористок – Зінаїда Миколаївна (1905 року народження).
Капела під керівництвом Миколи Яковича, а також фінансована державою, нею ж постійно тасувалася. Мабуть, щоб, боронь Боже, не завелися опозиціонери, об’єднані любов’ю до рідної пісні. Обставини в країні сприяла цьому. 1927 рік минув для капели під знаком суцільних реорганізацій. “Державну капелу “Зоря” реорганізовано. Реорганізація викликана тим, що в останній час склад капели був обтяжений різною побічною роботою, що відбивалася на підготовчій роботі до концертів. Сучасний склад капели – в більшості робітники місцевих фабрик та заводів. Перший концерт капели в новому складі відбувся 17 квітня і пройшов з успіхом, як повідомляв часопис “Зоря”.
Та ось, подумайте лишень, у жовтні 1927 року капела “Зоря” відзначала другі роковини свого існування. Відчуваєте ідеологічний підтекст? Жовтнева зоря! З цієї нагоди 16 грудня вони влаштували спеціальний концерт.
Розквіт капели “Зоря” на Придніпров’ї
За два з половиною роки свого існування “Зоря” з напіваматорської організації виросла у солідну художню культурно-політичну організацію і піднялася на рівень кращих мистецьких установ УРСР. З 1925 по 1928 роки капела здійснила 4 концертних мандрівки по віддалених селах Дніпропетровщини й одну (п’яту) – по УРСР. За цей час вона дала більш як 200 концертів, переважна більшість з яких – по робітничих клубах і сільбудах.
А ще вони вели велику музично-професійну роботу серед клубних і сільбудівських хорів, надаючи їм методичну та репертуарну допомогу, брали активну участь у проведенні революційних і громадських свят.
Ви не повірите, але під час концертної подорожі по УРСР капела отримала чудові відгуки преси та робітничих організацій! Так, “Полтавська політпросвіта” відзначала, що в цілому капела за своїм складом з виготованим репертуаром, з мистецьким та художнім виконанням його, безперечно являє собою значну художню одиницю, серед музичних закладів вокального мистецтва в Україні.
А знаєте, що писав сам Остап Вишня у “Віснику ВУЦВК”? Він писав про те, що його приємно вразило у “Зорі” не те, що в її виконанні є щось оригінальне. Взяти хоча б такі її пісні, як “Та не жалько мені”, або “Ой, п’яна я п’яна”, “Дударик”. Ці пісні він чув у виконанні багатьох хорів. “Думка” довела шліфування їх до вершечка. Йому здавалося, що ти з них вичавиш, а от Микола Миць зі своєю “Зорею” знайшов для них нові нюанси, а то й зовсім нове тлумачення, як, наприклад, у “Ой, п’яна я п’яна”.
У 1928 році тривали виступи й гастрольні поїздки капели “Зоря” промисловими округами східної України. У липні 1928 року капеляни об’їжджали міста промислового Донбасу. Ось там і відбулася та сама знаменна зустріч з молодими українськими письменниками!
І ось починаються суворі тридцяті роки… Знаєте, існує короткий документальний сюжет, зроблений приблизно у 1930 році оператором Юрієм Голдабенком. Титри: “Кінооператор тов. Голдабенко. ДНІПРОПЕТРОВСЬКЕ. Пролетаріат Дніпропетровщини зустрічає представників української культури – театр ім. Франка”.
У місті чавуну і сталі урочисто зустрічають столичний театр. Оркестр грає туш. Йдуть актори. І тут – диригент у білосніжній сорочці та з таким непролетарським метеликом на шиї натхненно змахує руками. Стоп! Та це ж Микола Міць! Його характерне обличчя не можна не впізнати. Уявляєте? Камера кінооператора дивом увічнила крихітний епізод… Цей короткий, але живий образ музиканта просто бере за душу.
А вік капели “Зоря” виявився нетривалий: від сили років п’ять. Вона стала жертвою чергової реорганізації.
Трагічний фінал великого диригента
Перед арештом Микола Якович Міць працював диригентом Дніпропетровської української хорової капели. 28 жовтня 1937 року його звинуватили у приналежності до антирадянської організації. А вже наступного дня, 29 жовтня, розстріляли. Жахлива швидкість сталінської “справедливості”, чи не так? Реабілітовано диригента посмертно, через довгих двадцять років – 12 жовтня 1957 року.
Трагічним був і фінал для його родини. Слідом за чоловіком заарештували як “члена сім’ї ворога народу” і його молоду дружину Зінаїду. Про неї у мартирологу репресованих подано такі відомості. Народилася у 1905 році у тодішньому Дніпропетровську, росіянка Зінаїда Миколаївна Миц працювала службовцем і мала неповну середню освіту перед тим, як стати домогосподаркою. Як і тисячі інших невинних людей, вона стала жертвою сталінських репресій – 16 грудня 1937 року її ув’язнили на 8 років до виправно-трудових таборів лише за те, що була дружиною репресованого. Позапартійна жінка провела довгі роки в табірній системі ГУЛАГ, і лише після смерті Сталіна, 31 липня 1956 року, її було реабілітовано.
Важливо, щоб повернулася хоч вдячна пам’ять про диригента Миколу Яковича Міця (не “Миц”, не “Миця”, а саме “Міць”!), який відроджував українську культуру в непрості 20-30-ті роки ХХ століття. Людину, яка дала стільки сил для розвитку хорового мистецтва на Придніпров’ї, але сама була безжально перемелена жорнами сталінських репресій.
Джерела:
