Шоумен і гуморист Олександр Летичевський – анекдоти як стиль життя

Є люди, для яких гумор – це спосіб мислення. Вони не вставляють анекдоти у розмову, а будують розмову на анекдотах: ловлять інтонацію, витримують паузу, відчувають, коли саме народжується сміх. Таке не відпрацювати за схемою і не натренувати механічно – це внутрішнє відчуття ритму й слова. Саме тому гарні гумористи трапляються рідко, і їх швидко починають впізнавати. Далі на dnepr-trend.

Шоумен і гуморист Олександр Летичевський із Дніпра був одним із тих, хто перетворив свій талант на щоденну роботу, але при цьому зумів уникнути буденності. Його голос добре пам’ятають українці з радіопередачі “Бородаті анекдоти”, яка свого часу чудово “зайшла” аудиторії та не загубилася серед інших шоу. Історія Летичевського – не про популярність, а про вплив – коли стиль однієї людини вирвався за межі міста й став впізнаваним в Україні.

Про те, як журнал “Крокодил” виховав майбутнього майстра анекдотів

Олександр Летичевський “підсів” на анекдоти сильніше, ніж більшість людей – на ранкову каву. У чотири роки він вже вільно читав й особливо обожнював журнал “Крокодил”, який виписував батько. Цікаво, що ще дитиною Сашко виловлював звідти не лише жарти, а й саму механіку сміху. Поки інші діти переповідали одне одному добре знайомі анекдоти, Летичевський постійно збагачував свою колекцію. І вже підлітком виходив на сцену в школі та у піонерських таборах з оригінальними “підбірками”. 

Його виступи обожнювали і діти, і дорослі, адже Сашко виступав із:

• виваженими паузами; 
• належними інтонаціями; 
• ефектом, коли сміються ще до фіналу. 

Це оцінювали як талант, але сам Олександр вважав, що то було раннє усвідомлення: де та як робити паузи й не поспішати з кульмінацією.

Летичевський і сила гумору

Після школи Олександр Летичевський обрав музику – вступив до Дніпропетровського училища імені Глінки. Взявся за барабанні палички та почав грати у різних колективах. Саме там, між репетиціями та виступами, усвідомив просту істину: пауза іноді гучніша за удар. 

У 1993 році Летичевський закінчив Єкатеринбурзький театральний інститут, який на той час був одним із найпрестижніших мистецьких вишів СРСР. Навчання та гра в ансамблях перетворили його манеру виконання на точний інструмент. Анекдоти у розповідях Олександра стали маленькими виставами, коли сміх завжди накочувався хвилями.

Час, коли анекдоти “ходили” за Летичевським

Після здобуття освіти Олександр Летичевський працював адміністратором відомого дніпропетровського ансамблю “Кредо”. Але потім вирішив, що не буде зайвою ще й економічна освіта, тож пішов вчитися керувати проєктами до Дніпропетровського регіонального інституту регулярного управління (DRIDU). Паралельно працював у кінопрокаті та кіноклубі “Думка”, де міг вивчати реакцію глядачів на смішні ситуації. У 1990-х роках Летичевський влаштувався менеджером з реклами до газети “Своя справа”, де підтверджував отриманий диплом. 

Але навіть тоді захоплення анекдотами не зникло, бо вже стало складником його життя. Олександр не приховував, що смішити людей йому не лише цікаво, а й вкрай необхідно. Зізнавався журналістам: навіть під час служби в армії не міг втриматися, попри чинну жорстку дисципліну. На будь-який наказ у нього знаходився анекдот у відповідь, що офіцерам далеко не завжди подобалося. А от товаришам по службі “заходило” безвідмовно. 

Перші спроби Летичевського у шоубізнесі

За роки роботи Олександр зібрав велику колекцію різноманітних анекдотів, які знаходив не лише у газетах та журналах, а й у життєвих ситуаціях. У 1994 році йому запропонували перетворити хобі на роботу – щонеділі читати анекдоти на радіо “D.I.”. Тоді люди віддавали перевагу політичним анекдотам, бо їх вже не забороняли розповідати.

Летичевський всі очікування виправдав. Пояснював ситуацію тим, що політики в анекдотах з’являються найчастіше, бо так історично склалося ще з часів перших коротких сатиричних розповідей. Прикладом тому – безліч анекдотів про Брежнєва, Штірліца, Василя Івановича та Пєтьку. Але сам Олександр більше любив “безіменні” сюжети, де головні ролі грали чоловік і дружина, блондинка або казкові персонажі, які дозволяли сміятися не з конкретних людей, а з ситуацій.

Де Летичевський знаходив найсмішніші анекдоти?

Протягом багатьох років дніпровський гуморист щодня “полював” на сміх і викладав добірку анекдотів на своїй сторінці Facebook та в інших виданнях. Він не “зливав” у стрічку все підряд: старанно відсіював випадкове й залишав тільки те, що реально спрацює. Чорний гумор і вульгарність відкидав як чужий для себе формат. Вдалим днем завжди вважав, коли вдавалося знайти з десяток нових сильних анекдотів.

Одну з таких історій Летичевський згадував як приклад “живого анекдоту”. Біля ЦУМу бабусі продавали пиріжки, до них підійшов чоловік і серйозно запитав, чи не підхопить він сифілісу від такої їжі. У відповідь почув моментальну імпровізацію – з тією самою народною логікою, яка й робить смішне смішним. Жвава бабуся порадила їсти пиріжки у презервативах, що викликало у черзі бурю сміху й стало основою для нового анекдоту. 

Летичевський віддавав перевагу темам, над якими, на його думку, люди сміятимуться завжди: 

• алкоголь;
• стосунки;
• чоловіки та жінки.

Але гуморист завжди підкреслював, що це спрацьовує лише за умови, якщо подавати анекдот тонко, без грубощів та прямолінійності. За роки роботи Олександр навіть створив власну класифікацію смішних історій, де в лідерах залишалися класичні анекдоти. Він називав їх “базовими моделями”, де за сміхом часто ховалася проста життєва порада. Сам Летичевський казав, що більшість історій він не просто збирає, а пропускає через себе: редагує, надає форму. Адже життя постійно підкидає нові сюжети, головне – встигнути записати, поки не забулося.

Чому “Бородаті анекдоти” стали радіохітом без пафосу?

Передача “Бородаті анекдоти” Олександра Летичевського з’явилася як той тип радіоформату, який не намагався виглядати кращим, ніж є, чим і захопив слухачів. Гуморист зробив ставку на старі, добре відомі анекдоти та подавав їх в ефірі так, ніби вони звучать уперше. Назва сама по собі вже працювала як обіцянка – буде щось “давнє”, але не нудне.

Секрет програми полягав навіть не у самих анекдотах, а у тому, як їх подавав Летичевський. Він умів: 

• витримати паузу;
• взяти правильну інтонацію;
• вловити момент, коли слухач вже посміхається, але ще не розсміявся. 

У радіоефірі це здавалося магією, головний індикатор – перемикач “серйозно/смішно” у Летичевського спрацьовував бездоганно. Українці цю програму любили саме за простоту без удаваної “інтелектуальності”. Там не намагалися вчити, як правильно жартувати, не пояснювали, чому це смішно, просто давали можливість розслабитися та посміятися. А ще був ефект живої людини в ефірі: Летичевського сприймали не як диктора, а як співбесідника, який раптом увійшов до кімнати й вирішив розповісти смішну історію. Цього вистачило, щоб “бородаті” анекдоти почали сприймати як нові.

День, коли сторінка Летичевського стала місцем тиші

Але у квітні 2021 року Facebook-сторінка Олександра Летичевського раптом припинила смішити. Замість анекдотів з’явився короткий рядок, який виглядав майже неприродно для цієї сторінки: “Анекдотів поки не буде. Я у лікарні з COVID-19”. Далі – ще один штрих, з тією ж фірмовою самоіронією: Олександр писав, що дихає, читає й навіть щось набирає для подальших виступів, хоча тоді фактично перебував у реанімації. 

І це вже не про гумор. А про людину, яка навіть у найважчий момент життя не відмовилася від свого покликання й прагнула не розчарувати прихильників. А 17 травня відвідувачі сторінки Летичевського побачили страшне повідомлення про смерть улюбленого ведучого. Олександру Летичевському було 60 років, коли його голос обірвався так, ніби хтось вимкнув ефір посеред фрази. 

Facebook Летичевського: місце, де сміх не зник

Але найдивовижнішим стало те, що сторінка Олександра не залишилася порожньою.Люди писали слова підтримки родині, потім заходили, щоб перечитати вже знайомі анекдоти, викладені гумористом. Це підтримувало українців у важкі хвилини, але разом із тим – створювало ілюзію, ніби улюблений багатьма шоумен ще разом із ними.

Саме в цьому й полягає парадокс гумориста Летичевського. Для нього анекдот ніколи не залишався “жартом заради жарту”. Це був короткий спосіб вловити суть життя – іноді смішну чи незручну, але завжди влучну. Тому навіть після його смерті сторінка не виглядає як архів. Вона стала унікальним містком, через який заходять по сміх, а натрапляють на спогади. А ще – скромним нагадуванням про те, що у кожному викладеному анекдоті продовжує жити чудовий гуморист, який дуже любив щирий сміх і вчив щиро сміятися інших. 

Джерела:

1. https://covid.obozrevatel.com/v-dnepre-ot-koronavirusa-umer-izvestnyij-yumorist-i-radioveduschij.htm
2. https://www.facebook.com/alexander.letichevsky/about
3. https://nashemisto.dp.ua/ru/2021/04/01/dneprjane-dlja-kotoryh-jumor-jeto-professija/
4. https://www.unian.ua/society/u-dnipri-vid-koronavirusu-pomer-vidomiy-gumorist-ta-veduchiy-novini-dnipra-11422621.html