Період Другої світової війни та німецької окупації був найстрашнішим та найкривавішим в історії України. Не оминуло лихо й Дніпропетровщину, бо німецькі війська наступали на її землі у серпні 1941 року. 25 серпня 1941 року війська окупантів до міста Дніпро. З того часу побут дніпрян кардинально змінився, але люди якось намагались жити звичним життям. Далі на dnepr-trend.in.ua.
Всупереч військовим діям, культурне життя міста процвітало. Люди хотіли трохи розважитись, тож ходили до театру, на перегляди фільмів, прогулянки. В період окупації народ України опинився в культурному вакуумі, але зміг створити сцену, відмінну від радянської. Театри змогли зберегти свої кадри, мали вдячну глядацьку аудиторію в підпіллі й на фронті.
Театр Дніпра під час окупації
Попри те, що в час німецької окупації нищились культурні цінності українського народу, її лідери прагнули до функціонування театру та різних закладів, щоб таким чином можна було вести активну пропаганду серед населення. Відновлення стало реальним, бо багато акторів з різних причин залишилися на окупованій території.
Нацистська влада змушувала театральні колективи виконувати, так звану, окупаційну повинність, обслуговуючи німецьку армію, але національний театр намагався спрямовувати свою енергію на контакт з власним народом. Так дніпряни зберегли національні традиції. В час важких випробувань український театр розвивався й зміг набути нового колориту, попри те, що деякі вистави показували німецькою.
З початку окупації актори почали виборювали право відкрити театри, тому в Дніпрі запрацював “Штандарттеатр”. У великому місті почав наново формуватися репертуар та акторський склад. В Дніпрі також став функціонувати театр “Вар`єте”, хорова капела ім. Лисенка, ляльковий театр, Український Драматичний театр. Більшість проводили вистави не тільки для військових частин Вермахту, а й для місцевого населення, “остарбайтерів” на території Рейху.
Репертуар хорової капели ім. Лисенка нараховував 100 номерів, більшість з яких були з українськими художньо-обробленими піснями. Німецькою мовою виконували лише марш з оперети “Танґейзер” Ріхарда Ваґнера В. О. Шайкан. На різноманітність репертуару впливало широке коло глядачів, бо на перегляди в місті приходили не тільки інтелігенція, а й німецькі офіцери, військові, тому враховувались і смаки такої аудиторії.
Був період, що театр став настільки популярним, що квитки туди купити було майже неможливо. Німці з цього приводу часто жалілися вищому керівництву, тому квитки вирішили продавати спершу окупантам, а потім звичайним жителям Дніпра. Звісно, багато дніпрян не могли потрапити на вистави.
Пропаганда через театральне мистецтво
Театр в Дніпрі був практично єдиним місцем, де люди могли спілкуватися вільно, а інтелігенція там могла планувати ідеї відродження національних традицій та державності. Важливим в політиці окупантів було створення такої системи, щоб театральні колективи Дніпра могли пропагувати потрібні наративи та впливати на свідомість жителів, що опинилися на окупованій території. Німецька влада була зацікавлена в створенні нових театрів, щоб охоплювати пропагандою більше людей.
Від листопада 1942 року робота театрів міста була менш активною, бо цензура стала жорстокою, додалися нові обмеження. Не працювати з окупаційною владою актори не могли, бо необхідно було будь-яким чином вижити.
Театри Дніпра були допомогою місцевому населенню, місцем, де можна було поспілкуватися. Їх назвали мистецьким механізмом, який зберігав національні цінності й традиції. Театри, що функціонували в окупації, стали системою національної театральної культури.
