Одним з піонерів української радянської опери вважається Володимир Йориш — композитор та диригент. Адаптуючи музичні форми до соціальних реалій свого часу, він популяризував національну сцену серед широкої публіки. Так, його творчість вирізнилася соціальною гостротою, національними мотивами та гнучким підходом до радянської ідеології.
Ранні роки та музичний шлях Володимира Йориша
Володимир Йориш народився 13 листопада 1899 року у Нікополі у Катеринославській губернії. Його батько, Яків Йориш, працював першим інспектором чоловічого міського училища. Переїхавши разом із сім’єю до Катеринослава, він посів місце у Першій чоловічій класичній гімназії. Завдяки своїй схильності до мистецтва чоловік організовував хор, народні читання та вечори самодіяльності.
Надихнувшись прикладом голови сім’ї, Володимир Йориш закінчив Катеринославське музичне училище у 1917 році. У 1920 році він розпочав свою професійну діяльність як оперний диригент. Так, чоловік керував оперним класом та обіймав посаду декана у Катеринославському музичному технікумі. Там він і сам здобув освіту у 1924 році. Просуваючись кар’єрними сходами, митець обійняв посаду головного диригента Першої пересувної української опери у 1928 році. Тоді нові мобільні видовищні установи були створені для поширення мистецтва за межами великих культурних центрів.
У 1931 році Володимир Йориш почав демонструвати свій талант на сцені Дніпропетровського робітничого оперного театру. На той час новий заклад був одним з небагатьох в Україні, який міг похвалитися власними композиторами. Найвизначнішими досягненнями чоловіка стали твори «Кармелюк» та «Поема про сталь», а також постанова «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. Пересувна опера гастролювала не лише Дніпропетровськом, але й Харковом, Полтавою, Запоріжжям, Сталіном, Луганськом тощо. На думку критиків, творчість митця стала знаковим явищем в історії української опери, оскільки вона поєднала національні традиції з актуальними художніми тенденціями.
У 1934 році Володимир Йориш став диригентом Київського театру опери та балету. Після цього він несподівано зник з публічного простору. У Нікополі подейкували, що чоловіка засудили, заслали на північ та прирекли на смерть. Однак у 1940 році він представив свою нову оперу «Шевченко» або «Доля поета». Вважалося, що митець дійсно став жертвою репресій, але вижив наприкінці хвилі масових арештів.
Під час Другої світової війни Володимира Йориша евакуювали до Башкирської РСР. У складі Київського театру опери та балету він продовжив свою творчу діяльність у Башкирському державному театрі опери та балету. У 1943 році чоловік повернувся до столиці, але ослаблене в евакуації здоров’я завадило йому знову зануритися у роботу. Катівні НКВС забрали у нього останні сили. Помер митець 21 червня 1945 року у Києві, де був похований на Байковому кладовищі.
Значення диригентської та композиторської діяльності Володимира Йориша
Володимир Йориш залишив помітний слід в українському оперному мистецтві 1920-х років. Про його вистави позитивно відгукувалися такі видання, як «Зоря», «Дзержинець», «Вісник», «Червоне Запоріжжя, «Сталіно», «Червоний Миколаїв» та «Робітник Кременчуччини». Критики відзначали новаторський підхід чоловіка до музичних форм, зокрема відмову від традиційних арій, використання декламаційного речитативу та хорової увертюри. Окрім перерахованих, це стосувалося таких творів та редакцій, як «Щорс», «Бісова ніч» та «Наталка Полтавка». За свою діяльність він був нагороджений званням «Заслужений артист Української РСР» та орденом «Знак пошани».
