Особиста трагедія, Революція гідності та війна визначили новий сенс життя Катерини Стрельченко. Залишивши звичний телевізійний формат, вона обрала документальне кіно як спосіб розповідати правдиві історії про Україну. Так, її роботи формують літопис епохи через долі людей, які переживають найскладніші випробування. Далі на dnepr-trend.
Кадри з фільму «Вірю, чекаю, молюся», Радіо Свобода
Особиста історія, що привела до документалістики
Катерина Стрельченко народилася 8 червня 1978 року у Павлограді на Дніпропетровщині. У 2013 році суспільні зміни на тлі Революції гідності збіглися з її особистими випробуваннями. Ще до цих подій журналістка працювала над авторським телевізійним проєктом «Два береги», присвяченим історії та маловідомим локаціям Дніпра. Однак до кінця 2013 року проєкт поступово вичерпав свій потенціал. Створення кожного випуску вимагало колосальних зусиль, адже жінка фактично виконувала одразу кілька ролей — режисерки, ведучої, водійки, організаторки знімань, візажистки та продюсерки. Такий темп роботи виснажував і вже не приносив творчого задоволення. Саме тоді виникла ідея створювати зовсім інше кіно — документальні історії про сучасну Україну, її виклики та людей, які змінюють країну.
Навесні 2014 року Катерину Стрельченко запросили долучитися до соціального проєкту «Єднання» — масштабного етно-трофі-рейду Україною. Учасники автопробігу мали продемонструвати єдність держави у непростий для країни час, а вона мала висвітлювати перебіг подорожі та записувати короткі відеовключення. Поїздка могла стати складним випробуванням, адже журналістка вирушила без оператора. Проте саме під час цього проєкту доля звела її з Дмитром Панковим із Полтави — досвідченим відеооператором, який став не лише творчим партнером, а згодом і чоловіком. Спільна робота швидко переросла у міцний професійний тандем. Уже через рік після знайомства Катерина та Дмитро одружилися, але ще до весілля встигли реалізувати низку важливих документальних проєктів, присвячених подіям на Сході України та громадянському спротиву російській агресії.
Детектор медіа
Створення перших документальних фільмів про війну
Першою серйозною спільною роботою Катерини Стрельченко та Дмитра Панкова став відеопроєкт про діяльність громадського об’єднання у Дніпрі, яке згодом стало основою для створення добровольчого батальйону «Дніпро-1». Творча команда знімала матеріал про роботу Штабу національного захисту Дніпропетровської області, який у 2014 році діяв у будівлі обласної державної адміністрації. Однак події літа 2014 року показали, що окремих сюжетів уже недостатньо для фіксації масштабних змін, які переживала країна. Саме тоді у студії «12-й кадр» народилася ідея створення повноцінного документального фільму «Все буде Дніпро». Назва стрічки походила від відомого вислову, яким у той час завершували бойові зведення бійці батальйону «Дніпро-1».
Після успіху першої документальної стрічки студія «12-й кадр» не припинила роботу над темою війни. Упродовж 2015-2016 років Катерина Стрельченко та Дмитро Панков створили ще кілька важливих документальних фільмів, присвячених українським захисникам і трагічним сторінкам російсько-української війни. Серед найвідоміших робіт цього періоду — фільми-реквієми «Іловайськ. Лицарі неба» та «Піски. Лицарі неба». Обидві стрічки стали не лише кінематографічними проєктами, а і своєрідними меморіалами людям, які віддали життя за Україну. Особливо складною виявилася робота над фільмом про Іловайськ. На створення стрічки команда мала лише кілька місяців, тому знімання, монтаж і пошук матеріалів відбувалися практично без перепочинку. У цей період до проєкту долучалися митці, музиканти та волонтери, які прагнули підтримати збереження пам’яті про загиблих воїнів.
За два роки роботи над воєнними проєктами Катерина Стрельченко та Дмитро Панков десятки разів виїжджали до зони бойових дій. Для документалістів це були не короткі відрядження, а можливість побачити війну безпосередньо, поспілкуватися з військовими та зафіксувати їхні спогади для майбутніх поколінь. Локації, які для багатьох українців асоціювалися лише з новинами, стали для творчої групи частиною щоденної роботи. Піски, Мар’їнка, Бахмут, а також легендарна «Республіка Міст» перетворилися на реальні майданчики для фільмувань, де народжувалися майбутні документальні стрічки. Особливе місце у творчості режисерів посідали людські характери. В одному з фільмів бійчиня батальйону «Дніпро-1» сказала слова, які стали своєрідним підсумком багатьох документальних історій: війна виявляє справжню сутність людини — її силу, жертовність та готовність боротися за інших.
Детектор медіа
Кіно про пам’ять, культуру та людську стійкість
Черговим масштабним проєктом режисерки став повнометражний документальний фільм «Олесь Гончар. Слово як зброя». Стрічка присвячена видатному українському письменнику, громадському діячеві та одному з духовних символів боротьби за незалежність України. Прем’єра картини мала відбутися 24 лютого 2022 року. Проте того дня розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, тож показ довелося відкласти. Попри це, фільм продовжив свій шлях до глядача вже у нових історичних умовах. Упродовж семи місяців після виходу фільм був показаний у 15 країнах Європи. Покази мали не лише культурну, а і благодійну мету: завдяки міжнародному туру вдалося зібрати понад 10 тисяч євро на підтримання Української добровольчої армії.
У 2024 році ім’я Катерини Стрельченко опинилося у центрі публічної дискусії, пов’язаної з реалізацією одного з кінопроєктів. Режисерка заявила про порушення умов співпраці з боку замовниці Яни Тимошенко та повідомила про моральний тиск на творчу команду. За словами Стрельченко, під час роботи над стрічкою організаційне підтримання було недостатнім, а значну частину питань, пов’язаних із логістикою та технічним забезпеченням, доводилося розв’язувати власними силами. Вона також зазначала, що учасники знімальної групи нерідко виконували обов’язки, які не були передбачені укладеними договорами. Натомість замовниця проєкту Яна Тимошенко публічно озвучила іншу позицію. За її словами, договір із режисеркою було розірвано через невиконання окремих умов співпраці. Вона також заявила про необхідність отримання відзнятих матеріалів як правовласниця проєкту.
Попри професійні виклики, Катерина Стрельченко продовжила працювати над новими документальними проєктами, присвяченими людям, які долають наслідки війни та знаходять нові сенси після пережитих випробувань. Однією з таких робіт став документальний фільм «Точка зцілення», прем’єра якого відбулася у Дніпрі 20 жовтня 2025 року. Головним героєм стрічки став ветеран російсько-української війни, актор і засновник патріотичного театру «Арт-фронт» Ігор Кирильчатенко. Фільм досліджує складний процес адаптації військових до мирного життя та демонструє, яку роль у цьому може відігравати мистецтво. Символічно, що прем’єра відбулася саме у день народження головного героя.
У червні 2026 року Катерина Стрельченко розпочала роботу над новим документальним проєктом «Татові кольори». Знімання фільму стартувало у Дніпрі та стало черговою спробою осмислити наслідки війни через особисті історії українських родин. Головним героєм стрічки є ветеран Микола Філонов, який після важкого поранення пройшов тривалий шлях фізичного та психологічного відновлення. Особливе місце у сюжеті посідає донька ветерана Влада. Саме через взаємини батька й дитини автори прагнуть показати не лише індивідуальну історію однієї сім’ї, а й долі тисяч українців, життя яких назавжди змінила війна. Очікується, що документальний фільм «Татові кольори» вийде на великий екран уже восени 2026 року.
Суспільне | Новини
Катерина Стрельченко та її місце у сучасному українському кіно
За понад десятиліття роботи Катерина Стрельченко стала однією з найвідоміших документалісток Дніпра, чиї фільми розповідають про людей, які творять сучасну історію нашої країни. Вони зберігають пам’ять про героїв війни, культурних діячів і звичайних українців. Саме тому її творчість має значення не лише для кінематографа, а і для формування української пам’яті.
opentv.media
