Спробуйте лише уявити: степ, широкий та безкраїй, шелест трав, віддалений гуркіт копит, а серед цього – звуки кобзи… Той інструмент міг розповісти все: і про жорстокі битви, і про козацькі перемоги, і про сльози бранців у турецькій неволі. Кобза плакала і тріумфувала, кликала і попереджала – вона була живою енциклопедією почуттів і думок наших предків, творців української історії. Далі на dnepr-trend.in.ua.
Коли народ переживає буремні часи, завжди з’являються ті, хто здатен виразити його душу. В українській історії таку роль виконували кобзарі. Часто це були незрячі люди, але, втративши фізичний зір, вони набували здатності бачити глибше, відчувати тонше. Їхня сліпота давала їм дивовижну внутрішню зосередженість і здатність осмислювати все, що коїлося навколо.
Поява кобзарів на Запоріжжі та Придніпров’ї в XV-XVI століттях була невипадковою. Це був час формування козацтва, час безперервних війн і боротьби за виживання. Саме тоді з’явилася потреба не лише в воїнах, але й у співцях, які б зберігали пам’ять про подвиги, надихали на нові звершення і підтримували народний дух.
Струни, що промовляли до серця: особливості козацьких музик
“Після люльки козаки найбільше любили музику” – так говорив 116-річний Іван Гнатович Розсолода, син запорозького козака, видатному історику Дмитру Яворницькому. І це не просто красиві слова! Козаки дійсно обожнювали музику, танці та спів. Ось як колоритно описував це сам Розсолода: “Оце було як зберуться та як уріжуть, так і самі танцюють, і земля танцює, і ліс, і вода танцює… Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати.”
Грали запорожці на всьому, що потрапляло під руки: “На всякій усячині: на ваганах, на ріллях, на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на скрибках, на кобзах, на козах – на чім попало, на тім і грають”. Але найбільше полюбилася їм кобза – інструмент, що нагадував “вагани, тільки кругліша і пузатіша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці та зі срібними струнами”, довжиною приблизно в півтора аршина.
Пантелеймон Куліш називав кобзу або бандуру “справжнім національним інструментом українських співців”. Згодом їх подекуди замінила ліра, яка гучніше “голосила” і тому була зручнішою для виконання на весіллях та гучних зібраннях, де шум і гамір заглушали ніжні звуки бандурних струн.
Цікаво, що навіть за способом носіння інструменту можна було визначити, звідки родом кобзар. Як писав історик і бандурист Василь Ємець: “Харківські кобзарі носять кобзу під рукою, як жебраки, що прохають милостині; чернігівські ж – за плечима, як носили її колись прадіди, коли кобза не служила засобами до жебрання, а була необхідною приналежністю вільного українського козака”.
Літописці козацької звитяги: творці народної пам’яті
Історія кобзарства – це певною мірою історія нашої національної свідомості. Кобзарі не просто розважали – вони були охоронцями народної пам’яті. Показовим є свідчення грузинського князя Церетелі, який у 1819 році видав один із перших збірників українських дум: “Трапився мені якось сліпий, шестидесяти літ бандурист, котрий подібно до давніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівує подвиги вітчизняних Героїв… В них видно поетичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу і, нарешті, ту чисту мораль, якою завжди характеризувалися Малоросіяни”.
Народ сприймав кобзарів як “людей Божих”, ставився до них з особливою пошаною. Їхні пісні змушували замислитися, часто зворушували до сліз, бо в них вчувалася розповідь про власне горе і славне минуле народу.
Кобзар душею – воїн серцем: бойова слава народних співців
Знаєте, коли починаєш занурюватися в історію кобзарства, то немов ступаєш на якийсь особливий, майже священний шлях. Бо ж недарма Дмитро Іванович Яворницький, той самий невтомний дослідник козаччини, писав, що запорожці просто обожнювали пісні, думи та рідну музику. І не просто любили слухати – часто самі бралися за кобзу та складали пісні.
А знаєте, ким був кобзар для козака? “Бажаним гостем”, який “усюди вештається та на кобзі грає”. Але не тільки – це був справжній охоронець заповітних переказів, живий літописець “лицарських подвигів”, іноді перший лікар для хворих і поранених, визволитель бранців з полону, та ще й часто підбурювач до воєнних походів та славних подвигів низових сміливців.
Козаки вірили, що кобзу придумав сам Бог та його святі – тому й шанували її так сильно. А уявіть собі самотнього запорожця, який блукає безлюдними степами, тижнями не маючи змоги перекинутися словом з живою душею. Для нього кобза ставала не просто інструментом, а справжньою подругою, “дружиною вірною”. Їй він довіряв свої потаємні думки, з її допомогою розганяв тугу й печаль.
Цікаву думку висловила дослідниця Наталія Сивачук – мовляв, мандрівні співці за своєю природою подібні до тих давніх часів, коли частина нашого народу ще не була осілою. Тому й психологія в них особлива – не схожа ні на ремісницьку, ні на селянську, а ближча до циганської. Дорога для них була не просто шляхом, а способом життя.
Гетьмани та торбаністи: музика влади і влада музики
Вивчаючи польські історичні джерела XVI-XVIII століть, дослідник Леонід Черкаський звернув увагу, що поляки часто називали бандуру козацькою лютнею, а бандуриста – просто козаком. Польська шляхта нещадно карала кобзарів-бандуристів, які своїм мистецтвом підбурювали народ до боротьби.
Шляхетський суд виніс смертний вирок бандуристам Прокопові Скрязі з Остапова, Василеві Варченкові зі Звенигородки і Михайлові – зятю Сокового із Шаржиполя за участь у селянському повстанні “Коліївщина” (1768). Цей жахливий вирок записано в Коднянській книзі за 1770 рік. А кобзаря Дмитра Бандурку з Києва закували в кайдани за активну участь у гайдамацьких походах проти польської шляхти.
Кобзарі виконували й військові доручення. Їх зазвичай ніхто не чіпав, тож вони вільно ходили вулицями Кафи, Трапезунда, Стамбула і приносили в Україну звістки про невільників. Та найперший обов’язок народного співця – все ж таки співати, складати нові пісні й берегти історичну пам’ять поколінь. І це зовсім не було аматорське музикування – хто на що здатний.
Багато кобзарів однаково вправно володіли як бандурою, так і зброєю, були відважними розвідниками, пристрасними агітаторами. Музикознавець Олександр Фамінцин стверджував, що не всі кобзарі були сліпими, як часто вважають. У фольклорі гравцями на бандурі зазвичай зображені зрячі козаки, а про сліпців-бандуристів майже не згадується. Це доводить, що творцями героїчного козацького епосу були саме військові співці-кобзарі, а не професійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні від останніх кобзарів.
Кобзарі по всій Україні оспівували образи Богдана Хмельницького, Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народних героїв у таких піснях, як “Чи не той то хміль”, “Хмельницький та Барабаш”, “Іван Богун”, “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”, “Перемога під Корсунем”. В одній із пісень, складеній 1648 року, образно розповідалося про перші перемоги Хмельницького: “Висипався хміль з міха / І наробив ляхам лиха, / Показав їм розуму, / Вивернув дідчу думу, / До жовтої водиці / Наклав їм дуже хмельниці – / Не могли на ногах стояти, / Воліли утікати.”
Хмельницький цінував кобзарів – зберігся гетьманський універсал від 26 вересня 1652 року, яким він узяв народних музик під захист молодої козацької держави, наказуючи полковникам ставитися до них справедливо.
При гетьманських дворах кобзарі були звичайним явищем. Деякі гетьмани й самі грали на кобзах або на торбані – інструменті, більш поширеному серед українського шляхетства, який зовні мало відрізнявся від бандури, але був клеєний, а не довбаний, як кобза. Богдан Хмельницький сам любив грати на кобзі. Грав на ній і полковник Семен Палій, засланий Іваном Мазепою та Петром І до Сибіру. Там він знаходив собі розраду в молитвах, піснях, думах та грі на кобзі чи бандурі.
А гетьман Іван Мазепа віртуозно грав на торбані, який з його власним гербом і досі зберігається у Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського. І не просто грав, а й створив неперевершений шедевр “Ой горе тій чайці”.
Прислухайтеся до звуків старовинної кобзи…
Джерела:
